Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 52 Харківської міської ради Харківської області

 






Цільові установки в педагогічному процесі сьогодення

 
 
Цільові установки в педагогічному процесі сьогодення
 
„... ми повинні  навчатися
так організувати виховання,
щоб наші досягнення
характеризувалися вдосконаленням
системи даної особистості в цілому..,
педагогам... потрібно головну
увагу спрямовувати на створення
синтетичної педагогіки”
А.С.Макаренко
 
Педагогічна теорія в нинішньому її стані переосмислення та реформування, безумовно, не може повністю забезпечити належний рівень практики. Це пов’язано, як відзначається науковцями, з тим, що змінилися політичні та соціальні умови життя.
Ці зміни  вимагають переосмислення змісту загальної середньої освіти. Перш за все ми спостерігаємо зміну цільових установок: реалізацію  головної мети освіти –  формування особистості учня, розвитку його здібностей і обдарувань наукового світогляду.
Ряд учених формулюють цю мету як виховання неповторної особистості з урахуванням її потреб і нахилів.
У сучасній освіті все більшого поширення набує термін «особистісно орієнтоване навчання». Вчені і педагоги-практики по-різному розуміють зміст цього терміну. Деякі педагоги бачать у ньому реалізацію індивідуального підходу в навчанні через організацію і презентацію навчального матеріалу різного рівня складності. Інші пов’язують його з інноваційним процесами в освіті,  де використовуються різні форми диференційованого навчання.
 Уважно розглядаючи теоретичні основи основної парадигми освіти, вчені пропонують враховувати ряд важливих позицій, що впливають на впровадження даних підходів у практику роботи шкіл, а саме:
особистісно орієнтоване навчання має забезпечити розвиток і саморозвиток особистості учня, грунтуючись на виявлених індивідуальних особливостях його як суб’єкта пізнання і предметної діяльності;
освітній процес  дає кожному учню на підставі його здібностей і нахилів, інтересів, ціннісних орієнтацій і суб’єктивного досвіду можливість реалізувати себе в пізнанні, навчальній діяльності, поведінці.
зміст освіти, його склад і засоби добираються таким чином, щоб учень мав можливість вибору предметного матеріалу (за об’ємом і формою)
критеріальна база особистісно орієнтованого навчання враховує не тільки рівень досягнутих знань, умінь, навичок, але інформованість школяра.
освіченість і навченість не тотожні за своєю природою і результатами. Навченість через оволодіння змістом освіти забезпечує соціальну і професійну успішність у суспільстві. Освіченість формує індивідуальне сприйняття світу, можливість його творчого перетворення, широкого використання суб’єктивного досвіду.
 значущими стають ті складові, які розвивають індивідуальність учня, створюють усі необхідні умови для його саморозвитку, самовираження
 Провідним є принцип варіативності, тобто визнання змісту, методів і форм навчального процесу, вибір яких має здійснюватись учителем - предметником з урахуванням розвитку кожної дитини і її педагогічної підтримки у пізнавальному процесі.
В основі особистісної  парадигми акцент зроблено на розвиток у суб’єктів навчання особистісного ставлення до світу, діяльності,  до себе. В особистісній педагогіці учень-творець і будівник себе й своєї діяльності. Саме в такій педагогіці з’являється „надситуативна активність” (В. Петровський).
На думку вчених, метою особистісно орієнтованого навчання є цілісна особистість у єдності її когнітивних і власне особистісних якостей.
Показниками розвитку цілісної особистості В. Сєріков висуває три базові функції: відповідальність, рефлексію і саморефлексію.
Тюменський    дослідник    особистісно       орієнтованого      навчання
М. Алєксєєв як конституціональні показники розвитку особистості (тобто інтегративні показники) називає: мотивацію, самостійність, рефлексію, емоції.
Виділені цими вченими показники розвитку особистості є необхідними і достатніми для адекватного опису особистості.
В освіті розробляються відповідні дидактичні моделі, через які здійснюється індивідуальний підхід у навчанні.
Особистісно орієнтований підхід характеризується визнанням індивідуальності, самобутності, самоцінності кожної дитини, її розвитку не як колективного суб’єкта, а перш за все як індивіда, націленого своїм неповторним суб’єктним досвідом. Під суб’єктним досвідом (не суб’єктивним) розуміється досвід життєдіяльності, який отримує дитина до школи в конкретних умовах сім’ї, соціокультурного оточення, в процесі сприйняття і розуміння нею світу людей і речей. У межах цього підходу можна виділити нетрадиційні положення:
освіта – це тільки навчання, але й уміння як особлива індивідуальна діяльність учня;
учіння не є прямою проекцією навчання;
учень не стає суб’єктом навчання, а він перед за все є носієм суб’єктивного досвіду (під час навчання відбувається „зустріч” заданого з уже наявним суб’єктивним досвідом, збагачення, „окультурювання” цього досвіду, а зовсім не його породження);
суб’єктність (індивідуальність) проявляється у вибірковості до світу (змісту, виду і форми його представлення), у стійкості цієї вибірковості і у способах переробки навчального матеріалу, емоційно-особистісних відношень до об’єктів пізнання (матеріальних та ідеальних).
 
Виходячи з наведених положень, можна зробити висновок, що навчання та учіння взаємопов’язані, але не тотожні. Навчанням через його зміст, методи, форми задаються соціокультурні зразки пізнання, інтелектуальних і практичних способів діяльності, поведінки, і ці зразки обов’язкові для всіх учнів. В учінні реалізується індивідуальна пізнавальна діяльність. До вступу в школу дитина вже є носієм власного пізнавального досвіду, і у зв’язку з цим основною функцією школи є його максимальне вивчення (діагноз), використовування, „окультурювання” шляхом збагачення результатами суспільно-історичного досвіду.
Реалізація особистісно орієнтованої системи навчання вимагає зміни „векторів” у педагогіку від навчання, як нормативно побудованого процесу до учіння як індивідуальної діяльності школяра, його корекції і педагогічної підтримки. У цьому випадку навчання не стільки задає „вектор” розвитку, скільки створює для цього необхідні оптимальні умови. Суттєво зміцнюється функція навчання. У його завданням є допомога кожному учневі з урахуванням наявного в нього досвіду пізнання і практичних дій удосконалювати свої індивідуальні здібності, розвиватися як особистість.
Розвиток здібностей учня – основне завдання особистісно орієнтованій педагогіки. І „вектор” розвитку будується не від навчання до учіння, а, навпаки від учіння до визначення педагогічних впливів, що сприяють його подальшому розвитку. Такий підхід дещо співпадає з поглядами видатного психолога Ж.Піаже, що навчання і  учіння базуються на певному рівні розвитку особистості.
Проектування особистісно орієнтованого навчання має бути гнучким, варіативним, багатофакторним і обов’язково передбачати:
визнання учня основним суб’єктом навчального процесу;
визначення мети проектування як розвитку індивідуальних здібностей учня;
визначення засобів, що забезпечують реалізацію поставленої мети: виявити і структурувати суб’єктний досвід учня, його цілеспрямований розвиток у навчальному процесі.
 
Якість навчання залежить від урахування специфічних принципів, до числа яких необхідно  віднести такі:
індивідуалізація навчання, яка дозволить дітям з перших кроків цілеспрямованої освіти засвоювати знання у тому темпі, який зумовлюється їх пізнавальними здібностями; дасть можливість здібним або особливо обдарованим дітям максимально розвивати власні позитивні задатки, розкривати творчий інтелектуальний потенціал
принцип максимального приближення навчального матеріалу до реалій життя
принцип співролевідної будови навчального матеріалу. Урахування цього принципу дозволяє повертатися до раніше вивченого і розглядати його з різних сторін, що дає можливість слабим учням закріпити, а сильним поглибити знання;
принцип постійної самооцінки учнями власної навчальної діяльності. Реалізація цього принципу дозволяє учню не тільки більш усвідомлено ставитись до учіння, а й спостерігати динаміку особистого просування в засвоєнні навчального матеріалу, своєчасно корегувати свою пізнавальну діяльність;
принцип реалізації цілісного навчально-виховного процесу, що передбачає органічне поєднання навчальної роботи в школі і роботи в позаурочний час.
Реалізація наведених принципів повинна здійснюватися в комплексі з іншими дидактичними принципами.
Практика свідчить, що реальне навчання – це завжди синтез різних концептуальних підходів, що можна пояснити великим розмаїттям педагогічних завдань, педагогічних ситуацій та індивідуальних особливостей учнів. Усі ці проблеми неможливо вирішити з допомогою якоїсь однієї, навіть найновішої концепції освіти.
Таким чином, важливо взяти до уваги, що сучасна школа має справу з індивідуальністю, самобутністю особистості, оскільки індивідуальний підхід є головним принципом діяльності освітнього закладу і мусить виступити керівним методологічним положенням у навчанні та вихованні.
 
 
 
Подобається